Ми часто думаємо, що виховання – це робота, необхідність контролювати, забороняти, вчити, виправляти – жити життям своєї дитини. А навіщо? Давайте відкинемо всі ці «має виростити», «має вберегти» і подивимося на дітей як на окремих людей.
Давайте запитаємо у них, що вони хочуть на сніданок і чи справді їм холодно? І тоді для нас стане радістю спостерігати, як вони ростуть, як вчаться самі зав’язувати шнурки, як вибирають, що їм подобається їсти, носити, читати.
Статті, пости, нотатки, об’єднані в книзі Діми Зіцера “Любити не можна виховувати”, є реакції на конкретні ситуації, відповіді на батьківські запити. Книжку організовано за принципом педагогічного блогу. Тобто автор пропонує стати активним користувачем.
Одна з багатьох тем книги “Любити не можна виховувати” про те, що дорослі часто ставляться до дітей, як до незручного об’єкта, який сильно ускладнює їхнє батьківське існування.
А щоб діти не заважали, дорослі створюють чіткий кодекс – що можна і чого не можна, що для дитини є добром, а що злом. Звідси – величезна кількість дорослих тверджень, що починаються словами “дитина повинна”. Мушу розуміти, повинен їсти, повинен вчитися, повинен знати, повинен поважати. Повинен, винен і повинен.
Звідси однакові інструкції щодо застосування жорстких методів так званого виховання. Жорсткість і непохитність оголошуються головними чеснотами дорослого світу. Дієслова “карати”, “примушувати”, “пороть” не сходять зі сторінок батьківських форумів. Рідкісна особиста історія обходиться без гордовитого “я поставив його на місце” або “треба вміти змусити себе поважати”.
Але, реально працює тільки система особистого прикладу: якщо людині хамити, вона навчиться хамити, якщо карати вона стане майстром покарань, і поверне їх у майбутньому з лишком, якщо брехати, вона стане брехуном.
Ми маємо бути тим, ким хочемо бачити своїх дітей, іншого шляху немає. Підхід «Роби, що я говорю, а не те, що роблю сам» приречений на провал. Кохати, не можна виховувати! Це ключова ідея чудової книги та педагога та блогера Діми Зіцера.
